Думки в голос

Дивна штука життя... Вкотре повторюю собі цю фразу пишучи наступний пост...
Завжди над тим думав, але так і не зміг знайти відповіді на питання - чому ми віддаляємось коли життєві дороги розбігаються у різні сторони?
Ти ж лишаєшся собою і вона вроді не змінюється, у вас стільки ж спільного, стільки ж хорошого чи поганого... Але чомуь в одну мить люди стають настільки чужими... Чому щось таке хороше інколи так швидко зникає і розбивається з втратою стосунків.
Незнаю... Судячи по собі я напевно б відповів, що це внутрішні страхи, спогади і біль... Це те що кричить не пиши, не роби, не говори, не думай, бо буде знову боляче, бо почуватимешся ніяково, бо знову голова буде забита думками, яким немає вже у серці місця... Напевно це все-таки внутрішній страх, що зробив(зробила) щось не так, чи ще можеш щось накоїти, щось подумати чи зробити що ще більше зашкодить, засмутить, розібє те що і так уже розбито...
Знаєте сам же ж такий, усе є, людина не пропала. Але не пишу, не думаю, стараюсь не зустрічати... Бо боюсь... Страх щось сказати чи зробити не те, бо відчуваєш що "не того" і так уже було надто багато...А сам переживаю чи радію за найменшу дрібничку про яку дізнаєшся випадково... Інтернет це зло), а особливо у такому відношенні... Як же це було просто колись, одне листування, переїхав у інше місто і просто загубився)... А тепер цей інтернет усюди)... І ця мовчанка, яка інколи нависає просто виїдає тебе з середини... Раніше хоч міг через пару Років зявитись сказати адрес загубився, чи поштар Не доніс листа, чи ще щось але вигадати)). А тепер... Двоє людей по обидвох боках мережевого дроту, які розівчились спілкуватись... У яких є стільки всього чим можна поділитись, які не змінились, вони ті ж самі які зустрілись, познайомились, полюбили... І водночас такі тепер чужі... Кожен зі своїми страхами і переживаннями, які не дають заговорити...
Дивна штука людина)... Згадує лише погані моменти у свому житті, даючи поживу для страхів і переживань, забувщи що було не усе так погано...

Ви знаєте можна не говорити і роками, просто інколи так хочеться розуміти, що та людина на тому кінці дроту знає що ти тут, ти нікуди не зник(зникла), що якщо буде дуже боляче чи просто захочеться поговорити то ти завжди тут, завжди радий висухати, зрозуміти, підтримати чи допомогти... Щоб розуміла що ти той(та), не інакший, не вимагаєш, не злишся, незмінився...
Надіюсь вона це знає... Ми можемо бути різними людьми, жити у різних містах, ми можемо не бачитись і не розмовляти... Але я хочу, щоб ти знала - я тут, я нікуди не пропав, я такий же... Те що я говорив і робив не було лише словами чи винками, які тепер не мають значення...

Не знаю з чого почати, просто чомусь захотілось поділитись своїми враженнями і думками.

Недавно був на двох наших АЕС і враження якісь неймовірні. Хтось скаже а що ж там такого, груда металу, бетону і іншого сміття і все) але не все так просто.
Якось моя муза у розмові згадуючи про своє місто описувала його маленьким індустріальним районом де лише одне кафе на ціле місто і нічого більше... Може й воно так, але мені у той момент дуже хотілось там побувати. Чи то відчути настрій того місця, волю і дух звідки до мене прийшло це маленьке чудо :), чи ще щось я не памятаю... Памятаю лише настрій і дуже сильне бажання побувати там... І така нагода недавно видалась...
Кузнецовськ... По дорозі у це місто мене спочатку здивувало багато селищ і містечок у яких більшість будинків з блакитними вікнами і дверима... Як мені пояснили це оберіг, який прийшов до нас і залишився ще з давніх часів. Деякі будинки розмальовані у різнокольорові фарби, кожен інший, чимось особливий :)... З задоволенням сидів і дивився у вікно на проминаючі і зникаючі у тумані будинки... Великі золотокупольні храми і церкви, то деревяні то камяні... Красиве індустріальне місто, може й маленьке, може й у якому мало що є такого від великих міст... Але навіть при вїзді у нього відчуваєш ніби ти в дома... Широкі вулиці, нема міської нашої метушні, привітні випадкові перехожі :)... у ньому є те що уже давно забули і втратили наші великі міста... Не довго я там був, так як наша подальша подорож йшла у трішки іншому напрямі, але мені було дійсно дуже приємно там побувати...

При вїзді у місто зліва з туману винирнули труби реакторів Рівенської АЕС... Це просто неймовірне відчуття... Ця величезна споруда, яка просто приголомшила. Усе як на картинках і у фантастичних фільмах... З близька біля електростанції роумієш настільки ти малий порівняно з усім цим...
На вході одного з корпусів висів годинник, який одразу привернув увагу. Звичайний електронний, але у який було вбудовано лічильник радіаційного фону, який він успішно показував... Рівень радіації не більше ніж у любому іншому місті, але це відчуття яке охопило мене тоді і ці думки це все важко передати... Якесь невимовне розуміння того наскільи ми багато всього досягли, і таке ж розуміння що ми ще практично нічого не знаємо і не розуміємо.

Ви знаєте скільки і наскількох електростанціях я не бував така от думка в голові. Ми "приручили" атом, "заставили" електрику текти як кров по наших металічних венах і артеріях, розтікаючись від серця до кожного маленького будинку у найвіддаленішій точці землі. Ми стільки досягли у науці, бачили космос, бачили за допомогою електронних мікроскопів структури найдрібніших молекул. Ми стільки досягли, але лише усі ці досягнення показали наскільки ідеальний і невимовний, незрозумілий і цінний є світ який ми топчимо у себе під ногами навіть не задумуючиь і сприймаючи уже все як належне... Наскільки ми ще мало знаємо про навколишній світ і про нас самих. Ви знаєте чим сильніше розвивається наука тим все сильніше розуміємо наскільки продуманий і неймовірний план був у творця цього всього :)... Наскільки все повязано, сплетено і нероздільно. Наскільки все подібно-неподібне і неідеально-ідеальне :)

Колись мене запитали "а хто такий романтик? і чому їх так мало?". тоді я лише посміхнувся і відповів, що ми просто ховаємось :). Але от гуляв сьогодні по осінньому парку і саме ця думка не давала спокою... Так хто ж він чи вона, і чому нас так мало...

Усі ми народжуємось романтиками без вийнятків і без правил. Маленька дитина у перше поглянувши на світ бачить його зовсім по іншому ніж ми зараз. Кожна річ є невідома і така таємнича. Уява ще немає меж і границь, розум відкритий до нового і не зрозумілого... Так, саме у дитинстві, як би не складалось наше життя ми є маленькими і справжніми романтиками :)...

Але ідуть роки, ми дорослішаєм... Вішаємо на себе стільки правил норм і законів скільки зможемо нести. Бачимо як ламаються наші мрії, як життя набирає не лише легеньких сітлих тонів, а й багряного... давить суспільство яке живе по своїх законах, з якими ти рахуєшся або зникаєш...

Поки ми дорослішаємо, багато знас починає розуміти, що романтизм є несумісний з цим світом і якщо хочеш досягти чогось матеріально, і того що дозволить тобі жити зараз, тут і тепер то треба відмовитись і прийняти сувору реальність. Ці зміни відбуваються підсвідомо, ми не розуміємо і не відчуваємо, але помалу  крапля за краплею втрачаємо цей так потрібний нам стан душі романтика.

А що ж відбувається з тими хто ще тримається і не хоче відпускати?
Романтик це дуже чутлива людина Ви самі це розумієте. людина яка живе двома світами - реальністю і мріями, бажанням бачити у всьому сенс і щось хороше... бажанням виконувати свої бажання)
Але невдачі у житті, біль утрат матеріальних, духовних, дружніх чи сердечних... такий сильний біль заставляє грубіти серця. Бажання не відчувати невплинно, невблаганно, по волі вбиває у нас залишки романтизму...

Романтики напевно трішки божевільні :), ті що лишаються і вірять після цього усього у краще, напевно дійсно такими є. це я і про себе включно)) Інколи дивишся на себе і усе це і думаєш, лише б божевільний шукав у цьому всьому якийсь сенс і вірив у краще :)

Хтось скаже - от я такий щасливий, романтик від душі і це усе не правда що Ви тут написали :). Можливо і не правда), але признайтесь чесно, чи нема у Вас такого, що на душі інколи після хорошого дня, купи друзів і веселощів, приходиш додому а на душі стає так млосно й дико що не знаєш де від себе дітись?. Не дарма є вислів "Люди не замечяют, как плачет ночами та (тот), что идет по жызни смеясь..." Люди бачуть романтика щасливим, усміхненим, інколи дивакуватим і загадковим :), але ніхто не бачить як йому часами буває важко сприймати і переносити той біль реальності.
Інколи в такі моменти ідеш по вулиці і думаєш - а що б було, якщо б тебе не було, не народжувався чи просто зник, чи... і розумієш що б нічого не змінилось... Час би зтер сліди і залишки твого існування. Розумієш що ти потрібен лише собі і більше нікому... Дивно, але таке розуміння всетаки не приносить негативу, а дає рух у перед і розуміння що ти потрібен хоч 1-й людині на землі))) не знаю як у Вас, у мене так :).

Ось в саме такі моменти, коли болю надто багато, може саме тоді романтик перестає бути романтиком? ставить між собою і почуттями стіну... Стіну, яка з кожним днем, годиною, секундою, миттю росте, стає все вищою і міцнішою... До миті коли уже не відчуваєш, миті коли починаєш вважати такий стан нормальним. Світ, суспільство, ми, уже нічого не тисне на тебе - повна асиміляція...

Але як би там не було, романтиків всетаки багато) ми дійсно ховаємось, але це секрет :)
Компроміс між романтизмом і реаліями життя, це зовні бути успішною, усміхненою, суспільною людиною, але у серці залишатись от тим маленьким романтиком :)... Ми ховаємось від світу реалій і болю, черпаючи сили у вірі в щасливе майбутнє і сенсі у всьому, що на перший погляд немає ніякого сенсу :)

Біль і посмішка, світ і ілюзія, сльози і радість, усе це живе у одній єдиній людині - романтику.

Дитинство - дивна суміш букв, яка викликає стільки спогадів, суміжних почуттів і відчуттів...

Дитинство.
Яке воно?
У кожної дитини воно було своє, яке сформувало з нас саме тих ким ми є зараз... так так саме воно і ніщо інше :)





Моє дитинство пройшло у великому місті, маленька багатоповерхівка), для дитини у мому віці це був справжній небосхил, так на 5ть поверхів)... Навколо купа дітей... Кожного дня ми збирались після уроків на вулиці і грали в різні ігри до 5го - 7го крику мами "додому")))... Най улюбленішими напевно були козаки-розбійники... Коли домовлялися забігати не більше ніж за два будинки, але все-таки хтось втікав так далеко, що потім не могли його знайти). Однією напевно з найзахопливіших ігор були лови), піжмурки, і подібні ігри... Лови найкраще виходили після грози, коли у нас на території будинку падали дерева і ми грали так, щоб не можна було зійти з дерева, лише на ньому... От тоді починався шалений дитячий шал і сміх... Пам'ятаю якось у нас похилилась верба, вона ще не впала але схилилась десь практично до землі і ми як ті мавпенята бігали по ній, хитались на гіллях як на ліанах, ховались під її листям і гіллям...
А ще будували фортеці на деревах... Таскали купу дошок хто де тільки міг що знайти і будували собі будиночки, в яких здавалось тебе ніщо погане не може дістати - замок з зеленого листя :).
Осінню бігали збирали купи листя і то стрибали у них дивлячись як воно розлітається навкруги), то валялись у ньому, борсались розкидаючи його одне на одного... На нас так злісно і водночас лагідно дивились прибиральники), розуміючи що це діти і це лише гра...
Зимою коли ще було багато снігу, чи то я тоді ще був настільки малим... Інколи здавалось що вийдеш зимою, а сніг по пояс)... Ліпили сніговиків, збирали дві фортеці і перекидувались одна з однією сніжками... Біля мене біля дому садок і там завжди у зимку була купа снігу навкруги, забігали туди і бавились козаки-розбійники... От так втікаєш від когось, стрибнув у купу снігу з головою і тебе уже ніхто не знайде).

А скільки раз я чуть не получав ремнем по задниці тому, що десь гуляв і відходив дуже далеко))) Всетаки велике місто і я розумію батьків, тепер розумію... А тоді дупа від ремня боліла))).

От таке от дитинство... Таке у мене у Вас інше, не мешш цікаве ;)... Можна ще багато чого розповісти але читача не можна завантажувати інформацією і дати хвилинку для роздумів, і спогадів, тому спасибі за увагу :)

Інколи коли дуже сумно і не знаєш тому причини чомусь так хочеться, щоб у житті не було сірого, лише чорне і біле.
Щоб на кожне твоє запитання була лише однозначна відповідь так чи ні.
Щоб не сумнівався і не боявся того що маєш зробити чи не зробити.
Щоб совість і надія не казали - а може, а може всетаки, зачекай,не роби, подумай...
Чи не легше було б жити у світі де все однозначне: правда-кривда, день-ніч, чорне-біле, друг-ворог, хороше-погане, кохання-?...
Коли знаєш що вчинити можеш лише так чи так... Коли прийняте рішення не обговорюється і не виникає питань "а якщо все не так як ти це баиш?". Не має питань "а якщо б?", немає слів "можливо", немає докорів сумління, немає вагань... Немає болю від правильно чи неправильно прийнятого рішення, немає здогадок і переживань, немає настрою без настрою коли незнаєш що тебе гризе і не знаєш де подітись чи що зробити, щоб надія в серці стихла і згасла...
Чому ми створені такими, що сумніви і сумління з розумом і розумінням не можуть знайти у нас належного місця. Боряться одне з одним не даюи нам спокою... Коли в ночі не можеш заснути від надлишку думок і запитань на які не має відповіді... на які розум давно б відповів однозначно, але надія й відголосок душі каже постривай можливо ти не правий і показує безліч різних рішень з все більш неймовірними кінцівками і сюжетами... які тебе заспокоюють і дають крихту надії, але приносять стільки болю і вагань...

Як би хотілось якось проснутись і чітко розрізняти чорне і біле...
А якщо чесно знайти лише відповідь на одне єдине питання, яке так і не дає спокою... але ще б знайти те одне єдине питання і ту одну єдину відповідь з якою згодиться розум і сумління. крапка яку треба поставити там де життя навмисно хоче поставити кому...

П.С.: а можливо саме ці вагання роблять нас такими як ми є?. напевно саме вони роблять нас людьми такими різними... не однозначними і різноманітними. кожен зі своїми мріями, страхами і переживаннями. саме ця неоднозначність робить нас людьми :)

Пояснив собі і стало трішки краще :). але всетаки інколи так хочеться, щоб було лише так чи ні...

Знаєте, прочитав одну статтю і вкотре задумався спершу над самим собою... але й не без порівнянь з іншими... задумався над тим як ми залежиим від думок, бажань, переживань, мрій, поглядів, роздумів інших людей... Насправді не залежим, але це насправді... але ми цього поки не знаємо...

Ставлячи себе у центр всесвіту зачасту бачимо, як щось іде не по нашому, не так як задумано... Ніби на зло, інша людина не хоче   щось робити так як вигідно і хочеться нам... І нам від цього важко, думаємо чому так, що ми зробили не так. Але чомусь ніколи не задумуємось про те чого у той момент хоче той інший маленький мікрокосмос... Так людина це один суцільний маленький світ, який розвивається по своїх, за часту, та практично завши інших законах... У якому править свій маленький уряд, зі своїми проблемами, турботами, бажаннями і сподіваннями... Насправді наші світи, внутрішні світи кожної людини перетинаються лише у малих дуже малих відношеннях і проміжках часу. Інколи сповнених одною ідеєю, поривом, мрією, бажанням... бажанням жити, виживати, не боятись, причиняти радість чи біль... бажанням існувати.

Зачасту коли щось виходить не по нашому мільйон маленьких голосів нашого я кричить від болю і незадоволення... Як це може бути, як ми моГли програти, як може бути так - ми настільки старались, нам це так потрібно але нічого не виходить... І лише коли виходить совість і душа на нашу маленьку ораторську сцену, натовп замовкає... Лише цих два сивих мудрих дідусі знають, що ще є десь інший мікрокосмос бажання якого зараз збулось, вони знають що це не перша і не остання поразка, що це перша перемога над собою - коли щось виходить не так як ти хочиш але ти не покладаєш рук, радієш що у когось зараз щось вийшло... Що у його маленькому мікрокосмосі нова перемога і свято :)...

Справжня перемога це коли вчишся на своїх помилках, здобуваєш не силою а розумінням і розумом, коли втрачаючи здобуваєш, коли радієш від того що хтось радіє. Справжня перемога це розуміння відносин я-ти, мені-тобі. коли щось виходить не так, а ти не покладаєш рук... Коли твій мікрокосмос в такі моменти тобі каже - "а ну наф... не переживай ми ще переможемо, головне не сумнівайся і не покладай рук, і все буде добре...". Справжня перемога, коли розумієш що є у світі таких безліч мікрокосмосів, подібних чи не подібних до твого, з якими ти стикаєшся кожен день, живеш, розмовляєш, воюєш, укладаєш мир :)... У кожного свої бажання, страхи, переживання. Коли розумієш - так я центр всесвіту, але таких центрів є безліч не більш чи меньш важливих чим я. Кожен з яких хоче бути щасливим, любимим, коханим... У кожного з яких свої бажання і методи їх досягнення... І без взаємодії, підтримки і компромісів буде лише війна, війна у якій програємо спершу ми - чи ми перемогли у одній битві чи ні...

Коли розуміємо що наші почуття, настрій, переживання, залежать лише від нас, а не є у тому винен хтось інший... Не памятаю хто написав, але я все більше з кожним днем думаючи про це, доходжу такого ж висновку - "Будь яка печаль незалежно від причини, є жалем за самим собою". І дійсно, що б не сталось наш мікрокосмос просто жаліє за нами у цій ситуації, зачасту не думаючи і не зважаючи на те - як зараз тому, іншому світові. Він ж не наш і так далеко, чого ним перейматись...

Знаю, чесно дуже важко це все усвідомити, сам такий... Часами буває прозріння, а часами так боляче від того, що щось виходить не так як дуже того хочеться... Але завжди є мудра совість і душа до якої варто прислухатись, і яка тихо тихо шепче тобі на вухо - "все буде добре, не переживай... кожна усвідоблена поразка це посуті перемога над самим собою... все буде добре, і ти будеш колись щасливий... а зараз чи не варто порадіти і навчитись щось від переможця :)"... От коли ми до цього прислухаємось, зявляється усмішка на лиці, проблема і самознищення, відходять на інший план і ми усвідомлюємо що по суті перемогли, перемогли самого себе і навіть зараз хоч трішки, але все таки щасливі...

От такі, якісь психоделічні думки в голові :)

Чому ти себе караєш?

В котре собі задаю це запитання, на яке так і не можу знайти відповіді... Вроді й людина не дурна, самостійна і не побоюсь цього слова самодостатня, але свідомість якої всетаки працює якось не так... В котре задаю питання собі і Богу що я зробив не так у житті, щоб так себе не любити... чому моя підсвідомість так надімною жорстоко жартує, роздираючи душу поки ти сидиш, ідеш, живеш, усміхаєшся... ніби нічого немає нічого не сталося, неможна допускати і випускати усе на зовні... ти маєш бути сильним, що б не сталося і що б не було.

навіщо ти мене при зустрічі обіймаєш і намагаєшся пригорнутись...
навіщо цілуєш у щоку знаючи що хочу іншого поцілунку...
навіщо кажеш як скучила...
чому у тебе такий погляд, що я розумію що ці обійми і слова вони справжні і кажуть більше ніж хочеш приховати...
чому дозволяєш себе пригорнути і розцілувати...
чому потім втікаєш, ніби розриваєшся між двома я, ховаєшся від мене...
чому закриваєшся...
чому дозволяєш це все, якщо тобі потім так боляче...
чому кажеш що розібю тобі серце, якщо не кохаєш. як можна розбити те що не є твоїм...
чому даєш надію, а потім цілуєш у щоку... і я розумію що я знову лиш тінь у твоєму житті...

чому я це все дозволяю...
чому сумую, люблю, кохаю...
чому від кожного твого погляду я тану. кудись зникає вся та мужність і гордість...
чому твої поцілунки заставляють забути про все. і тримаючи тебе у обіймах відчуваєш що тримаєш найцінніший скарб у житті... такий теплий і ніжний...
чому так... мені, що дійсно подобається бачити як тобі погано...
чому я не можу забути...
чому в котре задаю собі запитання "чому?"...
чому замість того, щоб просто забути, відкинути, витерти, зафарбувати, я сиджу на роботі і виливаю думки на парері. чому я так надіюсь що це допоможе... що завтра прокинусь і нічого не відчуватиму... так, просто нічого не відчуватиму... я не знаю іншого виходу...

Боже чому?

ПС: відписав, стало вроді на мить краще... можна жити і боротись далі... все буде добре...

Знаєте, от так подумав і дійшов висновку, що поки є хоч краплинка любові в серці, як би важко не було, все таки відчуваєш себе найбільш живим і справжнім... дивно, але таким справді живим я ще себе ніколи не відчував... як от в такі моменти хороші чи погані, будь-які...

Мені так смішно стає і страшно коли бачу двох малих дітей років до 8-10 точно і один до другого каже - "у тебе дівчина є?", "ні": "ну ти атстойний - мені тебе жалко"...
Куди ви спішите?
Чому так престижно стало і законом - якщо у дівчини чи хлопця не було статтевого життя до 15 років то ти вже не "крутий"?
А потім не вміючи ще користуватись презервативами і як за часту буває просто страшно за ними іти у аптеку, завагітніти у ті ж 15, одружитись, і сидіти на шиї у батьків, бавити дитину - о це круто?
Круто не вступити, не знайти хорошої роботи, житла, можливо ї людини з якою б справді хотілось прожити усе життя а просто "залетіти" - це круто?
А круто бавитись у татка й маму коли ви самі ще діти і самим ще б в іграшки бавитись?, якою ви виховаєте свою дитину, якщо ще самі не знаєте чого хочете у цьому житті і не знайшли ще себе, ось це по вашому круто?
Витрачати 2-3 тисячі справді зароблених вашими ж татом і мамою грошей на дитину і жити ось так без надії на світле майбутнє, чекати, щоб батьки відійшли у той світ, щоб звільнити площу і стало хоч трішки легше - ось це може круто?

Курити у 5-7 це теж круто?
а потім у 10-12 не могти пробігти і 100 метрів - це круто?
а коли у 20 у дівчини такий голос прокурений і хриплячий як у старого діда, а то й гірше, що при перших же словах хочеться втікти - це теж круто?
а коли після куріння цілувати дівчину і відчувати у роті присмак - ніби цілуєш сигаретний бичок це теж круто?
а цироз печінки, туберкульоз, рак легенів у 25 - це теж круто?

ааа ні - зараз круто малювати :)
взяти банку аерозолю розмалювати памятник чи будинок - ось це круто?
а написати на стіні "Вася лох" - це теж круто?
а хто після цього лох ти чи Вася?
круто не вміти нічого, але поставити свій підпис на тлі щойно помальованого будинку і водити друзів показувати - ось це я зробив - це круто?
а не прагнути вдосконалюватись і сравді щось творити а не просто, вибачте за слово "вийобуватись" це теж круто?
а спаплюжити чиїсь витвір і домалювати чи замалювати, тому що сам нічого більше не вмієш - це теж круто?

а хто такий пацан?
а чому пацан це круто?
а на євриті "па ц ан" означає - "маленький член"
називати себе маленьким членом - це теж круто?

ЦЕ ВСЕ КРУТО?

Знаєте багато чув - от молодь така: от молодь сяка... а звідки ж вона такою стала?
Ми боремось за чисте місто, за освідчену молодь, за культуру мови...
а самі ж викидаємо мусор не дійшовши да смітника, просто по дорозі, материмось на кожному кроці і всюди, не хочемо розвиватись особистістно, НАМ ЦЕ НЕ ТРЕБА, МИ І ТАК ЗНАЄМО КРАЩЕ ВСІХ...
що ми показуємо нашим дітям???
від кого вони набираються усього, лише з вулиці?

коли йдеш по вулиці і старша жінка років під 50 чи чоловік кидає на дорозі кульок, обгортку, пляшку чи ще якесь сміття... а на проти йде дитина - чого вона навчиться? що зрозуміє?
коли по дорозі інколи йдеш і розмовляють дві людини, і стоїть такий мат, що вроді молодий, а сам половину слів не знаю - чого це навчить усіх, що проходять повз вас?
коли продавець продає динині років 7-10 цигарки, бо йому потрібно виконати план, а потім десь серед друзів розказує як погано що молодь зараз курить - хто він?
коли людина часто каже не правду, а потім в розмові дивується - як це світ став таким брехливим і погрузшим в корупції - хто вона?
коли ми цінуємо гроші більше за здоровя наших дітей і здоровий глузд - хто ми?

коли ми зрозуміємо, що весь негатив і усе ось це іде ні від кого іншого а з першу від нас самих, коли???
коли ми нарешті зрозуміємо, що міняти потрібно не когось, не щось, а нас самих, коли???
коли ми нарешті зрозуміємо що винен не він, вона, воно, вони а МИ, коли???

от коли ми зрозуміємо що зміни ідуть спершу з кожного з нас: і кожен хоч трішечки, зовсім трішечки впливає на цей світ і змінює його...
от тоді почнуться зміни на краще...

і не кажіть мені більше, як погано що все ось так...
задайте собі питання - що я зробив для того, щоб було не так?
може варто задуматись і самому стати прикладом як має бути?
змініть себе і світ навколо зміниться...

Кажуть, якщо постаратись і достатньо точно візуалізувати собі свою мрію то вона обовязково здійсниться...
ну що ж спробуєм :)

У мене він буде 2 поверховим - з низу велика кухня, вітальня і гараж, може ще й маленька кімнатка... на верху 2 дитячі, спальня і кабінет :)...
кухня простора і добре освітлена, в якій буде усе що тільки потрібне для того, щоб розгулялась фантазія і захотілось створити якесь дуже смачненьке кулінарне диво... можливо якась в японському стилі з бамбуковими кріслами і столиком, або щось плетене з лози... у світлих сонячних тонах...
велика вітальня в якій би було приємно приймати гостей. і камін... хочу щоб у вітальні стояв хоч і маленьки але камін... за ним неподалеку круглий коврик на підлозі на якому могли б бавитись діти :) і крісло качалка, щоб сидіти грітись під коциком і дивитись на вогонь в каміні...
на верху дві дитячі, стіни б в яких я розалював як у казці, кожній дитині у тому стилі який їй подобається... та й якщо б розмальовував коли діти трішки підростуть то не без їх участі, малювали б разом:)
у кабінеті буде шафа з книжками на всю стіну і величезний акваріум :)... це буде куточок де б можна було інколи усамітнитись, попрацювати, чи просто послухати музику...
хочу дуже гарно зробити дах і вікна у даху... хочу лежати на ліжку і мати можливість дивитись на зірки чи на небо :)...
з друго поверху буде вихід на балкончик... який буде виходити на сад... там можна буде літом відкинувшись на спинку крісла, відпочивати :)... чи попивати каву з дружиною почитуючи якусь книжку, чи просто розмовляючи...
у садку буде теплиця і літня кухня, може й банька маленька... зроблені так щоб їх і не було помітно між деревами :), вишні, груші, яблуні, полуницю денеде посадити :)... між двома деревами повісити гамак... також зробити собі десь у кутку саду маленький спортзал з грушею, лавочками, турніком... може ще з чимось... навколо будинку засадити квітів, чи зробити ділянку щоб дружина якщо захоче щось там собі посадила, чи зробла як їй хочеться... і виноград десь посадити у садку - можна над столиками у літній кухні...
та ще багато чого там буде....
і собака буде - дуже лайку хочу... та взагалі любого хоч дворнягу :)
ось таке от у мене буде :)

Дитяча мрія скажете Ви - ну і нехай відповім Вам я :)... мрія котра колись стане реальністю ;)

Хм... випав перший сніг, але поява якого чомусь так не радує... Вроді погода якраз така яку люблю, але настрій аж ніяк не відповідає навіяній цим білим ковриком ситуації. Незнаю чому вирішив написати цей пост, в голові думки "чому", рояться як бджоли у вулику... Хм, це не бажання поділитись чимось, щоб мене пожаліли, намає за що жаліти у мене вистачає грошей на свої забаганки, хороша робота, друзі які підтримають завжди, люди які мене люблять (принаймі на це надіюсь :) ). Я розумний, освідчений, чуть романтичний (чомусь багато хто так каже, незнаю їм видніше ;))... Такщо у мене як бачите все гаразд, життя якому багато хто по заздрить...
Але чомусь не все так просто як здавалося б.
Я сам себе нищу одним почуттям до людини, яка в мені не вбачає у цьому плані чогось особливого). Як дивно... на скільки сильно можна покохати за пів року знайомства. Якби хтось це сказав мені - я б певно навів тисячу причин тому що це не можливо, поки це не трапилось зі мною... от такі коники інколи нам підкидає доля).
Я не кажу що стосунки у нас були ідеальні, але це була та й вона лишається людиною мені дуже близькою... Як ми почали зустрічатись у мене на душі було стільки проблем, і такі проблеми у дома і на роботі, що я втікав на роботу, щоб по менше бути дома... дорога з дому на роботу це було певно єдине місце відпочинку, коли ти відходив від усіх проблем тримаючись між пеклом домашнім і роботою яка не давала ніяких перспектив на життя і ламала усі мрії... От в такий час ми познайомились... Хм, дівчина яка дала мені сенс у житті, яка сама того не знаючи штовхнула мене до змін, стала тою за ради якої хотілось стати кращим... Вона не знала про ці усі проблеми, мені не хотілось втягувати її у це багно... хоча це відчувалось, коли я при прогулянках був інколи задуманий чи нічого не говорив, або коли так сильно намагався опікуватись нею і вберегти від усього.... Покохав так сильно як нікого у своєму житті, дивно чи не можливо скажете Ви, але це так відповім Вам я. Може й саме тому у нас стосунки складались не надто добре - коли дівчина бачить що їй нічого не варто робити бо за неї ітак тримаються, то це відштовхує... Всі ми хочем завойовувати, а те що дають даром ніхто не цінує... і не кажіть що це не правда... Сам такий, хоч і не хочеться це визнавати.
Прозустрічавшись пів року ми розстались, і до буклету моїх проблем в такому житті ще долучилась самовбивча дипресія).... Тільки не починайте мене жаліти ;), саме ця остання крапля стала поштовхом до тих змін і того ким я є тепер... все описане в першому абзаці сталось, ну може й не все, але сталось після цієї останньої краплі... коли вже або лягай і вмирай, або щось роби зі своїм життям... Я вибрав другий варіант. Та й ті пів року, які б вони не були - були напевно найкращим періодом у мому житті.
Так з чого я почав писати в принципі цей пост)... хм, пройшло два роки як ми розстались вже рік як ми інколи бачимось з нею, переписуємось, спілкуємось... Щось тягне нас одного до одного, незнаю чому... Можливо тому що всетаки як би вона не говорила про наші відмінності ми всетаки дуже подібні ;)... кожен шукає собі людину яка б була схожа на сабе (ефект дзеркал, незнаю правда це чи ні але всеж таки). Вона не бачить у мені нічого більшого як друга, та й я уже давно перестав намагатись показати, що я можу бути чимось і більшим... Якщо я так можу чимось підтримати чи допомогти людині яка мені не байдужа, то чому б і ні...
А от я чомусь ніяк її не можу забути, намагаюсь, стараюсь як найменше "думати а що б було якщо", бо оцього якщо уже ніколи не буде, відкидаю ці думки як тільки вони починають лізти у голову... але не можу її забути як би не намагався.... вроді живу насолоджуюсь життям, але коли її бачу, я просто пянію від її єдиного погляду... намагаюсь не показувати це), приховати... намагаюсь не лізти у її життя, не створбвати ситуації щоб привернути якось увагу до себе... чомусь ще й досі інколи ревную коли бачу її з іншими чоловіками, і намагаюсь у таких ситуаціях на перекір собі відпускати, робити так щоб як найменше лізти у ці стосунки, хоча це й важко... Знаю що й після мене у неї були чоловіки, вона була щаслива і є щаслива...
З усіх сил намагаюсь забути... але забути не можу... зустрічаю стільки жінок але шукаю саме ось таку...
Чесно часто ловлю себе на думці - наскільки сильно треба тримати себе у руках, щоб не показувати почуття і стримувати кожен рух, щоб не наговорити чи не зробити чогось лишнього... щоб не влазити у хід її життя(я всетаки дуже хочу, щоб у неї було все добре навіть і без мене) і не псувати остаточно своє. ну але це може й не найкращим чином, але всетаки у мене вдається). Не хочу ставати тінню у її житті і я нею не буду.
Незнаю... бачимось з нею разів 3-5 на рік в основному переписуємось, вже б давно забув знайшов іншу... тим більше що батьки і друзі вже давно на кожному кроці нагадують, що мені вже 25 і женитись давно пора)))... я сам дуже хочу мати сімю, свій будинок, дітей, дружину яку б кохав і яка б мене любила... але не можу просто взяти і одружитись чи зустрічатись з дівчиною лише через це бажання... так само як не можу викинути з голови її... не можу бути ні справжнім другом (бо часто в це все домішуються і мої почуття), ні чимось більшим... От так, застряг затиснутий між двома валунами, двома знаками запитання.... знаю що в її очах я всетаки не той, хоч як би добре їй зі мною не було, але прийняти це ніяк не можу... не можу просто змиритись і опустити руки... хоча це б був найкращий варіант для обох.
Я не шукаю поради, мені просто треба виговоритись... пройде час і я, або здамся знайшовши любу дівчину і отримавши не зовсім щасливе але всеж таки щастя, або останусь один - теж не поганий варіант)... Ну, або всеж таки зустріну ту яка заставить забути про все інше...

Життя покаже з часом, за це не хвилюйтесь ;)